Знайомтеся з нашею випускницею – Іриною Татаренко, головним редактором журналу «PANORAMA» (бортовий журнал МАУ).  Вона брала інтерв’ю у Леонардо Ді Капріо, Бреда Пітта, Квентіна Тарантіно, Фреда Дертса («Limp Bizkit»), Катрін Денев, Міли Куніс тощо.

А сьогодні вже вона розказала нам про своє життя у студентські роки, навчання та поділилася найтеплішими враженнями.

Розкажіть про свій шлях після СумДУ

Я переїхала до Києва і влаштувалася спочатку експертом з кредитів до банку, пізніше піарником до журналу, а згодом піарником в авіакомпанію, та зрештою все одно пішла в журналістику. Бо завжди мріяла про цю професію. Брала інтерв’ю з українськими зірками «Території А» для шкільного радіо та писала статті для студентської газети. Тож, коли опинилась у Києві, чи не одразу написала листи до редакцій моїх улюблених на той момент журналів «Cosmopolitan» і «Maxim». Звичайно мені не відповіли. Бо здорові амбіції – це добре, та вони мають бути підкріплені досвідом, якого в мене не було. Я не засмучувалась. Паралельно з основною роботою здобувала другу вищу освіту в Інституті журналістики КНУ Шевченка та писала для різних видань. Писала багато. Мене надихали історії про працьовитість відомих авторів. Наприклад, Хантер С. Томпсон, батько жанру гонзо-журналістики та автор «Страх і відраза в Лас-Вегасі» передруковував на машинці «Великого Гетсбі» та «Прощавай, зброє!», щоб більше дізнатися про письменницький стиль Фіцджеральда та Гемінґвея. Трумен Капоте, що написав «Сніданок у Тіффані» з 13 років щодня дві години присвячував письменництву, щоб набути свого власного стилю.

Розкажіть, будь ласка, про Ваші студентські роки. Якими вони були?

Чудовими, насиченими подіями та знайомствами, абсолютно безтурботними і дещо безглуздими – думаю, такими, як у більшості студентів. Ми брали участь у «Золотому Інтегралі» та КВК, сперечалися чия черга брати додому «Економікс» у бібліотеці. Напередодні сесії бігали до залізничної колії до якогось радянського пам’ятника чоловіка з кулею (тобто «шаром», напевно, Земним) в руках і терли об неї заліковки, примовляючи: «Шаро, приходь». Спали із конспектом під подушкою, бо за «легендою», це допомагає. Правда, не знаю для чого? Щоб заробити безсоння – так, засвоїти матеріал – ні.

Що найцікавіше і найтяжче у студентському житті?

Найцікавіше – використовувати можливості, які є повсюди, аби рухатися до мрії. Завдяки СумДУ в мене був шанс під час навчання розвивати свої журналістські здібності. Я писала статті для студентської газети «Резонанс». Після закінчення університету, правда, жодного разу не перечитувала свої публікації. Знаю, що мені буде соромно за тексти, які я колись вважала класними і навіть намагалась сперечатися з університетським редактором.

Найтяжче, як у студентстві, так і в дорослому житті – розставити пріоритети та визначитися, що головне, а що другорядне. Не втрачати віру в себе та йти до своєї мрії. Не можеш йти, треба хоча б лягти в її напрямку. (Посміхається.)

Який предмет Вам подобався найбільше?

Мені взагалі подобається вчитися. Гадаю, поки людина потребує знань – в неї є шанс стати кращою версією себе. (Посміхається.) Найбільше мені подобалися предмети безпосередньо пов’язані з моєю спеціальністю – менеджментом. Мені пощастило – моїм викладачем з менеджменту був Олег Федорович Балацький, науковець світового рівня. Кожне заняття не було схожим на звичайну пару, потрібно було «вмикати мізки» й задіювати знання з різних царин, щоб знайти оптимальне рішення для поставленої задачі й прорахувати розвиток ситуації на кілька кроків вперед. Це те, що мені дуже згодилося в житті та в професії.

Якого викладача пам’ятаєте й досі?

Я добре пам’ятаю кожного викладача. Тому що це були зустрічі з чудовими й талановитими людьми, нескінченно закоханими в свою професію. Я пам’ятаю із яким натхненням та тонкою іронією розповідав про важливі економічні показники та розрахунки Аркадій Юрійович Жулавський. Спробуй потім не вирахувати до четвертої цифри після коми хоча б якийсь з показників прибутковості та рентабельності підприємства. Я пам’ятаю, що Анна Олександрівна Швіндіна вітала творчість у менеджменті, примовляючи: «Саме творчість дозволяє менеджерові вийти за межі знайомого та знайти нові унікальні рішення та оригінальні ідеї.»

Мені закарбувалася в пам’яті, як Олександр Михайлович Теліженко поставив умову, що прийматиме залік тільки в тих студентів, які прочитають «1984» Орвелла та «Москва-Пєтушки» Єрофеєва. Я прочитала обидві книги. Це дуже потужні твори. Орувелл «не зайшов». А от поема «Москва-Пєтушки» стала в моїй студентській компанії культовою. На одному щаблі з «Бійцівським клубом» Палагнюка та «Чапаєвим і Пустотою» Пєлєвіна. Ми цитували їх. Мій приятель навіть намалював для «Москва-Пєтушки» власноруч обкладинку, перш ніж повернути книгу Олександру Михайловичу – так ми « «залюбили» та зачитали цю книгу.

Я поділилася історією про мій «книжковий залік» із відомим харківським видавцем, він розповів, що мав честь бути присутнім на авторській зустрічі із Венедиктом Єрофеєвим. Через хворобу письменник мав у горлі залізну трубка, і коли читав уривки із «Москва-Пєтушки» його голос мав незвичайне металеве ехо. Пізніше я знайшла ці записи в інтернеті, щоб послухати їх. Хоча, більше люблю слухати цю поему у виконанні Шнурова.

Що Вам дало навчання на ФЕМі?

Зараз я працюю головним редактором Panorama, якщо ви користуєтесь авіалініями МАУ, то час від часу ми з вами зустрічаємось. (Посміхається.) Робота головного редактора – це не про письменництво, креатив і вечірки, це чистої води антикризовий менеджмент. Оскільки, окрім планування, прогнозування та досягнення намічених цілей, ти повинен бути готовий до непередбаченої ситуації на кожному з етапів підготовки журналу, у якого є чіткій формат, суворі дедлайни і ще багато різних тонкощів – вирішення яких ти маєш передбачити заздалегідь.

Ваші побажання викладачам та студентам ФЕМу.

Студентам – «зібратися» й правильно розпорядитися із тим масивом часу, що вам відведено на навчання. Формула «хто студентство не протринькав, той його протринькав» – не працює. Перед вами зараз безліч варіантів і вам потрібно не втратити цей шанс. Будьте жадібними до знань і знайомств. Та… до кого я говорю, ви ж все одно мені не повірите! (Сміється.) Викладачам – менше жалості до студентськіх лінощів. І більше терпіння до браку життєвого досвіду. Навіть якщо ми, студенти, наразі ведемо себе нестерпно, прийде час і ми будемо згадувати вас із вдячністю. Перевірено на власному досвіді. (Посміхається.)